Вона йшла в нічну зміну, на підлозі хропів чоловік після «застілля», а донька тримала її за пальто

У мене двоє дітей, син старший від доньки на два роки, то ж він не плакав, а просто мовчки проводжав мене. Я вже була дуже втомлена від цього, чоловік, як завжди, після чергового застілля заснув на підлозі, а я змушена була іти в нічну зміну, залишивши дітей напризволяще.

Кожного разу у мене розривалося серце, однак вибору не було. За що ж ми маємо їсти, одягатися? Тут нещодавно на роботі повідомили, що в сусіднє невеличке містечко потрібно було медсестру. Я навіть не задумувалася, погодилася одразу. В кредит придбала старенький будиночок, стан у нього плачевний, тому вдень я працювала на роботі, а ввечері самотужки робила ремонт.

Було дуже складно, я себе почувала бульдозером, хотілося кинути все і повернутися в свою затишну квартиру. Однак не хотілося знову тієї безвиході. Вирішила не думати про труднощі, а просто робити, гарувати зранку до ночі, щось та й з того вийде. Я вирішила, що в цьому маленькому будинку ми в трьох будемо щасливі.

Тепер мені доводилося купляти найдешевшу розчинну каву, овочі лише з власної грядки, а м’ясо – хіба трішки і то дітям, а сама на “пісній” дієті. Я їла ці макарони щовечора, однак на душі було так тепло та спокійно, що це відчуття не можна було проміняти на гроші чи смачну вечерю.

З дня в день і я “увійшла в колію”, навчилася правильно розподіляти кошти, познайомилася з місцевими, інколи купляла в них сир, молоко, сметану. Зрозуміла, що я зможу все, ще трішки, і все налагодиться. Як раптом в суботній вечір діти принесли додому голодне, знедолене щеня. Воно було дуже худе і ледь стояло на ногах. Ми напоїли його молоком, і вже через 10 хвилин воно неначе ожило.

Після щомісячних платежів в банк, грошей залишалося небагато, але через кілька місяців “увійшла в колію”, стала планувати залишки зарплати і на їжу і на речі. Вона вчилася сподіватися на себе, не скиглити, просто йти вперед. А діти притягли бездомну собаку.

Потім з’явилося кошеня. З обвугленими пеньками від вусів. Теж вижило. Всі вижили. Майже відразу, як тільки зрозуміла, що ми твердо стоїмо на ногах, що восени у нас будуть свої овочі, посадила яблуню. Ще з дитинства памятала бабусину хату і яблуневий сад поруч, вирішила, що в мене буде ж так само. 

– Вам яку? – питала жінка, що продавала саджанці.

– Поняття не маю, – відповіла я.

– Візьміть цю.

Я сяяла від щастя, коли несла цю гілочку яблуні додому, уявляла, що через декілька років дерево зміцніє і буде дарувати нам соковиті медові плоди.  Я буду робити з них варення, сік, різноманітну випічку.  

На жаль, земля була настільки сухою, що саджанець засох, а я так і не змогла налюбуватися яблуками. Плакала тоді, наче мала дитина, здавалося, що хтось взяв і розтоптав мою мрію. Наступного року посадила не це місце, вкрите мохом, сливу – от вона давала плоди. Моєму щастю не було меж, діти підростали, а на подвір’ї вже і вишня з’явилася, і ще одна слива.

Чоловіків  в своє життя більше не пускала, я звикла довіряти лише собі, так комфортно. До того тепер я впевнено дивлюся в завтрішній день. Син вже закінчив коледж й працює, донька вступила до університету цього року на бюджет – хіба ж не заради цього я так тяжко працювала ці роки.

А зараз спостерігаю за своїм садом через вікно і п’ю дорогу каву, це син мені купив. Оглядаю наш будинок – все змінилося тут, ми змінили: немає тих маленьких віконець, як немає і самого старенького будиночка з низькими стелями. Все стало іншим. 

Інший собака лежить тепер на теплому ганку, а в кріслі – інший кіт…

Просто треба вчасно приймати правильні рішення.

Що Ви думаєте з цього приводу?

U2
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: